Острів

Вечір, спокій... А я відчуваю себе Робінзоном Крузо на безлюдному острові। Комп полетів, розряджений телефон не можу знайти। Телевізор зроду-віку не тримаємо। І я сама вдома, відрізана від світу।

Поруч лише грається малюк-П'ятниця, але він ще не вміє балакати по-моєму, а його мову я не розумію। Тільки підозрюю, що він мені розповідає і показує більше ніж я осягаю...

А знаєте, що у мене символізує багаття СОС? Бардак в квартирі। Не безлад, коли не встигла, не змогла прибратися, а свідомий хаос। Коли ніщо не завважає навести лад, але і помочі чекати немає звідки... Це крик "На допомогу!", "Рятуйте наші душі!", "Я тут!!!"

Чого не сказати словами? Не знаю, це я щойно до такого формулювання домумалась। Мабуть геть здичавіла на своєму острові, от і розучилась спілкуватись...

Припливе скоро мій коханий "челавєк і параход"... Потусуюсь на борту, послухаю зовнішні новини। Але уплисти з ним не зможу। Поки П'ятниця малий, я буду з ним стільки, скільки буде потрібно। А як підросте, то мені вистачить сил і брасом виплисти в цивілізацію। Я ж бо тренуюсь щодня.