Про найщасливіший день цього місяця

В суботу, 22 вересня о 19й, в приміщенні малої опери (якось так), що на метро Лук'янівська була презентація альбому Веремія, а потім їх концерт.

Правда була в тому, що я їхньою фанаткою не була. Ну як. Пісні чула, вони мені подобались, гарні, красиві тексти, музика, вокал. Але про концерти їхні не мріяла і взагалі про них забувала одразу, як переставала чути десь, слухаючи щось звичне.

Я розраховувала гарно провести час. Я знала, що концерт мені сподобається, бо думала, що приблизно знаю чого очікувати.
Але це виявилось повною не-прав-до-ю. Концерт був зовсім не таким, як я очікувала...

Саме приміщення кайфове... Таке наполовину розвалене, запущене... Зал повнісю без стільців, падаємо прямо на підлогу... Все біле-біле від вишиванок.
Сцена дуже гарна - темна, з двома вогняними підставками на кутах, задимлена, з синою підсвіткою...

Поговорили про альбом (це ми з Владом пропустили), потім нас попросили з залу, поки музиканти налаштуються... Закінчення саундчеку я чекала спокійно. Не очарована, і не розчарована. Згадувала, які пісні я знаю, тексти хоч приблизно... Милувалась натовпом, який чекав черги на вхід... Всі такі гарні, у вишиванках, колоритні. Одночасно і ніфери, і патріоти. Купа патлатих. Мммммммммм... Всі оригінальні, всі гарні. І я відчувала себе на місці. Хоча могла оцінити, що основний контингент так на 5-7 років молодший, але то було не важливо. Обіймала Влада, і без особливого нетерпіння чекала на концерт, бо ж думала, що він буде нормальний, гарний.

Як я помилялась! Блін!!! Сіли гарненько в першому ряду, налаштувались... Виходять музиканти, і починають першу пісню - Либідь.
Знаєте як я звикла, пісня-дві зал нашаштовується, я налаштовуюсь - а потім під сцену і не зупиниш. З Веремієм же було зовсім не так!

З ПЕРШИХ АКОРДІВ, З ПЕРШИХ! Я ЗГРІБАЮ РЕЧІ В КУТОК І ЛЕЧУ ПІД СЦЕНУ!!!!
Я просто не передам, що ця музика виробляла з моїм тілом, з моєю душею, з моєю сутністю. Я купалась в їхній музиці, я літала. Я одночасно і не бачила білого світу навколо і була як ніколи у моменті ТУТ І ЗАРАЗ.
Я не знаю, чи то відкрилась енергія, що була в мені, чи я її брала з сцени, з залу, пропускала через себе, і віддавала знову. Але це було кайфово. Та що там! Оргазмоподібно! І я не перебільшую! І в цьому правда про те, що мої очікування від концерту повністю не справдились! Бо вони були перевершені в багатократ!

В середині концерту була невелика перерва... І я прийняла рішення, що трошки посиджу, бо відгоцати на всі сто годину, при тому, що пару днів, та і пару годин назад здихала від низького тиску це вам не хухри-мухри.

Спеціально пішла подалі від сцени, щоб не затоптали. Помітила, що під сцену підтягнулось вже більше людей. Стало тісно... Висиділа хвилину, і більше не змогла - тягнуло як магнітом, ближче, до цієї енергетики.
Я не можу слухати концерт. Я живу концертом. Я танцюю концертом. Я дихаю концертом.
А на інше і йти немає сенсу...

Моє місце прямо під сценою (а я ніколи не гоцаю на задворках) зайняли два патлатих величезних металюги. На другу-третю пісню, я ніжно але рішуче вклинилась між ними, і махала патлами на рівні!!!
Ооооооооооооооо! Вам не передати, яка крєпатура у мене була на ранок. По-перше все тіло. А по друге ШИЯ! О да, таки я брутальна рок-баришня. Принаймні в душі, і на справжніх, драйвових концертах.

Коханий то танцював, то фоткав. Взагалі я обожнюю бути з ним на концертах! З ним можна побіситись, це по перше. А по друге його мужні плечі захищають мене від слему, і убезпечують від травм. Він завжди забезпечує вільне міце для моїх диких танців))

На пісню "Моя вічність" мене прорвало. Я обняла Влада, я виревілась. Вголос, з усієї сили! У кожної жінки є такі сльози, які обов'язково треба виплакати. Я довго тримала свої. Дуже довго. І змогла, змогла їх виплакати. Виревіти, викричати разом з приспівом. "Ну полетліли, наче круки від усіх, ну візми ж мою руку. Утечемо, поглянь у вічі, бо ти і є моя вічність. І є моя вічність".

Потім видихнула. І повернулась знову у момент тут і зараз.
Ще трошечки, і я захрипну. Ще трошечки, і я злечу... Ще трошечки.
Але остання пісня. Рев залу - на біс. І справді остання пісня.
Дорогоцінна крапка у цьому концерті.

Я впевнена, що і гурт отримав гарний заряд. Бо під кінць танцював ВЕСЬ зал. Не перші ряди. Весь-весь-весь зал, стрибав і підспівував. Приймав і дарував. Це було неймовірно.

Перед піснею на біс, музиканти відповідали на питання з залу, написані на листочках.
Різко згадую, що я ж то ще не спитала про те, що я хочу. підриваюсь до сумки, рву листок, пишу рожевим косметичним олівцем найважливіше питання для мене, і віддаю...

Його читають останнім. Ну що ж ще Я могла спитати?
- Яка ваша головна мрія?
- Сьогодні вона збулась.

Остання пісня - "Тихий гай". Красива, мелодійна, сильна. Співає весь зал. Живе нею весь зал. Прекрасне завершення прекрасного концерту.

Після концерту ми ще хвилин 20ть охолоджувались, бо мокрі були наскрізь. І щасливі наскрізь. Підписували альбом. З великим натхненням залишили відгуки на величезному ватмані, про те, що було на душі.

Вийшли з залу. А концерт з нас ще не вийшов)) Аж в пів-на дванадцяту на Дачній зловили попутний автобус на Житомир, вирубились. А на автовокзалі, сонні, втомлені, але щасливі, поки чекали таксі, виявили, що ми подумки одночасно наспівуємо одну і ту саму пісню)))
"Стану вільним, як вітер, твою розвію тугу, догори злечу, торкнувшись неба, впаду на твої груди... Випливу очищеним, випливу очищеним, випливу очищеним - ти ніким не знищена..."

І цей день, досі як коштовний спогад в моєму серці. Як вікно у "Тихий гай", в який я тепер у будь-який момент можу знову вистрибнути, просто пригадавши його...