Сонячна батарейка

Обожнюю засмагати. Маю в цьому плані ідеальні просто ідеальну шкіру. Колір лягає швидко, рівно, красиво - абсолютно без згорянь, чи інших неприємностей. І це при тому, що від природи я світлоока і світлокоса.

Важко мені давались два минулих літа. Вагітним не рекомендується активне сонце, і тому я свідомо себе обмежувала. А з піврічною дитиною також не особливо по пляжам побігаєш... От і дзиряла я трошки заздрісно на засмаглих вільних молодиць, не знаючи куди приткнути свої білі ноги.

Хоча... Ніколи-ніколи-ніколи не дано мені буде відчути себе 100% білосніжкою. Бо маю чоловіка натурального блондина. І для нього я навіть серед зими лишаюсь мулаткою-шоколадкою. Принаймні таке враження складається, коли кладеш долоню йому на мармурові груди.

А зараз я кайфую! Мацьопчик спить, а я лечу... Ні, не на пляж. На город, за будинком батьків. Але не сапати. Засмагати.

І різні думки в голові. Перша - як же я давно не бачила сонця. Тобто знала, що воно є. Але отак лежати і мрійливо дивитися через мереживо тоненьких хмарочок - то для мене справжнісіньке задоволення.

Як не крути - а я натуральна сонячна батарейка :)

Право на невдачу?

Якби я була казковою Алісою (чи кимось типу того) і знайшла би маленьку пляшечку з надписом "Дитяча безстрашність", то випила б її не задумуючись. Випила б до дна, і облизалась.

Хто навчив нас боятися успіху? Чому, чому коли велосипед мого життя розганяється трошки швидше я спішно тисну на гальма? Тисну сама,іноді навіть не усвідомлюючи цього.

Куди ділось безстрашне чортенятко з хлопчачими замашками? Да, я не знала як виглядає шкіра у мене на колінах і ліктях, і чи є у мене вона там взагалі - бо крім вавок влітку там нічого не було. Зате як я літала! По-справжньому!

А зараз... Знаєте чому я довго не писала? Боялась накалякати якусь дурню, гіршу за вже опубліковане. Але як тоді написати щось краще?

Та до дупи цей "синдром відмінниці"! Неідеальне можна потім причесати і виправити, з неіснуючим такого не зробиш. З невдалого можна взяти урок, а невтілене нічого крім розчарування і зневіри не дає...

Коли папа зачинив мій вєлік на горищі, щоб я вчергове не травмувалась, то я счесала собі ноги полетівши з велосипеда подруги. Свободу не спинити :)

Ні, дорогеньке життя, я не прагну нових гуль. Просто хочу жити і творити не оглядуючись. І, здається, я дозріла до того, щоб вкусити коржик з надписом "Право на помилку".

Бакалаврат в сімейнобудівному

Вчора святкували 4 роки подружнього життя. Нашій спільній головній бакалаврській роботі вже рік і майже чотири місяці, і зараз можна з впевненістю сказати, що захист пройшов на славу - наш малюк здоровий, активний і позитивний хлопчик.

Сімейнобудівний інститут це вам не хухри-мухри. Це я кажу, як панянка, яка "відмотала" вже 4 роки.

Ще зі вступу я зрозуміла, що це заклад особливий. Ніде початок навчання не відмічається так гучно і урочисто як у ньому.

Мені повезло, при надвеликому конкурсі я змогла вступити саме на ту спеціальність, яку хотіла. В цьому мені суттєво допомогло те, що я була відмінницею у коледжі зустрічань.

Ще до початку навчання я вкурила, що тут колектив з яким опановуєш цю науку більш важливий ніж викладацько-професорський склад.

Та навчатися теж не так просто. Ніхто замість тебе не виконає ті контрольні завдання, які висуває життя під час навчання у цій альма-матер. І хабарі тут не канають. Це один з небагатьох закладаів, де корочка нічого не значить, а от отриманий досвід, знання, "профільна" мудрість, то безцінний багаж на все життя.

Мені тут подобається. Точно знаю, що не покину навчання після отримання спеціаліста. Піду в науку. А чо? Аспірантська, докторська... Викладання. Моя бакалаврська робота, вже зараз дає можливість своїм прикладом навчати нове покоління. А років за 25 мені світить взгалі "жирна" посада - СВЕКРУХА. Так що діло вірне - є куди рости!

Весільний танок

Бог є. І він з почуттям гумору. Тільки захотіла написати про наше весілля, як онлайн-радіо, яке я зараз слухаю, видало мені весільний марш :)

Моє весілля було першим з тих, на яких я побувала. Дебют, так би мовити, та ще й в такій відповідальній ролі. Якби я знала, що це свято таке веселе, цікаве і надзвичайне, то заміж би захотіла набагато раніше ;)

А так не знала, фільми і розповіді не надихали, тому і відбулося все тоді коли відбулося - чотири роки і один день назад.

Зараз у мене в голові "тут помню, тут не помню", причому більшість забулась вже на наступний день. І от мені зараз до біса цікаво, про що ж ми говорили, коли танцювали перший весільний танок. От що казала чоловіку, коли забирали сина з роддому (понад рік назад) пам'ятаю. Він мені квіти, цілує, а я йому "Ти знаєш, що в роддом сьогодні Яценюк приїхав?". А от з танцем вже галяк.

І дивишся на відео - такі щасливі, натхненні, танцюють незграбно, як каченята під "Черемшину", воркують один до одного, потім цілуються і знову воркують. Про що?

Зате пам'ятаю чому саме під "Черемшину". Бо традиційне для житомирських весіль "Я люблю тєбя до сльоз" було відкинуто нами з патріотичних міркувань. І це була єдина підходяща пісня з репертуару наших музик.

А знаєте, під що мені хотілося б танцювати? Пономарьов "Я люблю тільки тебе..."
Але ж потанцюю ще, правда? Скільки років ще попереду. І скільки щасливих моментів хочуть втілитись, щоб потім отак пригадатись.

Звичайнісінький кайф

Да, якщо ви не мамулька у декреті, то можете і не знати, яке це задоволення сидіти годинку-дві самій в пустій квартирі...

Лопати горішки зі згущенкою, не ховаючись, не поспіхом, через те, що "декому" ще такого їсти не можна, а пояснити це ще нереально.

Насолоджуватись тим, що порядок наведений зранку не порушений за 5 хвилин, а чинно тішить око, бо немає кому перевернути все шкереберть.

Відчути легку розгубленість від звичайної побутової свободи - хочеш спи, хочеш читай-пиши, а як заманеться ванну з піною - велкам. І не тоді коли "хтось" міцно заснув. А прямо зараз, коли тобі захтілось, не чекаючи.

Чомусь пригадується анекдот про жінку, яка носила туфлі на два розміри менші, лише для того, щоб на фоні важкого і безрадісного життя відчувати КАЙФ від того, що вона роззувається.

У мене життя більш гармонійне і щасливе, і мої шкари не тиснуть, та і мамсько-дружинські обов'язки приносять більше радості і втіхи ніж забирають сил. Але все одно такі щасливі годинки повинні стати системою, а не виключенням.

Це ж елементарний принцип - гострити сокиру, замість того, щоб рубати безперестанку. Це час, коли я приясячена лише сама собі. Це час для того, щоб робити те, що я люблю найбільше в світі.

А я люблю писати. Боже! Да, я люблю писати, я просто кайфую від цього!
І зараз у мене сльози на очах від того, що я нарешті знайшла час собі у цьому зізнатись

Мій світ

Я знаю, що сьогоднішній день просто переповнений дописами. Це тому що я декілька днів вела блог на папері і тільки щойно перемістила написане у новий щоденничок.

Розумієте, ну не могла я їх отак покинути без опублікування. Я їм обіцяла! Мої думки, мої скакуни, мої творіннячка, чи то пак мої милі створіннячка. Випускаю вас у новий електронний будиночок, хай вам буде тут затишно і ви знайдете багато добрих і розумних друзів.

Їм і в голові було непогано - повірте, у них там достойна компанія і вишукане товариство. Але завжди хочеться нових здійснень, нових вершин, пізнання світу. Якщо вже у мене (їх господарки) такі бажання є ключовими, то що вже казати про мої думки і ідеї, які не терплять обмежень і прагнуть нових завоювань. В добру путь!

Я отримую величезне задоволення творячи свої дописи. Це як пити чай з друзями, це як грати в мафію у приємній компанії, це як посміхатися дітям і собакам на вулиці - приємно, аж до лоскоту десь під серцем.

Я пишу про будні і фантазії, а Твіттер вибухає від повідомлень про свавілля і беззаконня, що заполонили країну. І на секунду меншовартісно здається, що мій світ менш важливий.

А потім приходить розуміння що ростити маленького українця, відновлювати сили великому українцю місія не менш значуща, ніж усі протестні акції. Якби міліція чесно робила свою роботу, а домогосподарки свою, а журналісти свою - був би порядок.
Тому я починаю з себе.

Тест на старість

Ось уже шість років святкую своє 19річчя. Да-да, я з когорти тих людей, хто не зважає на паспортний вік. Більш за все боюсь зашкарубіти, отримати одне-єдине "правильне" сприйняття світу, втратити легкість і юнацьку обезбашенність.

Народження дитини, догляд за нею, це новий рівень відповідальності. Самоідентифікація також зазнає суттєвих змін, зміщуючись з площини "особистість" до просто "Мама". Та що там особистість! Статус "мама" притушує навіть такі важливі для молодої дівчини варіанти вираження, як "красунечка", "сексі", "ризикова штучка".

Я обожнюю свого малюка, і цілодобово дбаю про те, щоб він був здоровий і щасливий. Однак більш за все я боюсь стати фанатичною квочкою, для якої немає світу поза її подвір'ям.

Ні на що в світі я не проміняю свій теперішній стан на повну свободу, але і нізащо не погоджусь безвилазно залишатись в цій шкаралупі.

В неділю потішила себе. Маленький тест-гра-провокація. Чи насмілюсь я вийти в люди в одязі, який навіть не лишає простору для фантазії? Фігура дозволяє, статус "замужнєй мамаши" скасовує цей дозвіл. Але це ж обмеження! Сьогодні побоялась вдягнути червону кофтинку, завтра вирішила, що вже час позбутися підборів, післязавтра зав'язала хустинку під підборіддям і запричатала "Чьо деіться, чо деіться, ото малодьожь розпущена нині пішла!".

Серце калатало трошки швидше, але ніяково я себе не почувала. Приємний адреналін, збудження і усвідомлення того, що до старості мені як до неба рачки.
Я перемогла! ВАУ, та я шикарно смілива красотка!
Тест пройдено, обмеження знято. А значить потреби у викличному епатажі вже немає.
Де мої звичні джинси?

Старі фотографії і Кама-Сутра

Третій день веду паперовий блог। Одна тема - один аркуш А4... Не знаю, чи опублікую коли-небудь। Але принаймні мені хочеться так думати। Приємно уявляти, що у твоїх думок і відчуттів є свідки।

День другий без кампутєра। Поскладала всі паперові фотографії по альбомах (понад двісті з п'ятирічної давнини, і до сучасності)...

LG Еврика, Поїздка в Умань, Студентське Віче, 2 тур виборів в Кіровограді, Помаранчева Революція, Студреспубліка, підйом на Говерлу, інститут, фотка де ми з Владом лисі (він наголо, я - з чубчиком типу джури), трохи весільних фото, відпочинок на Коростишівському каньйоні, День міста 2006, Влад на Дні Львову, Почаїв, родичі, Берестечко, забираємо Мироса з роддому, мені 24, свято квітів цього літа в Києві.

Як же добре, що батьки досі користуються стареньким плівковим фотіком, знімають всі торжества, і справно передають фотки діточкам, які вже не визнають нічого крім цифри. А ще років 5 назад ми знимкували наше життя цим же стареньким Кодаком, а зараз хоч і дивуємось жахливій якості карточок, та все одно переглядаємо з Величезним задоволенням.

А до чого тут Кама-Сутра? Коли з фото було покінчено я вирішила погадати на книжці. Виявилось, що я витягнула саме її. Не скажу, що саме мені відкрилось. Але в результаті перечитала весь трактат заново, з величезною цікавістю і задоволенням :)

Його люблять більше

Підступний комп'ютер видав мені синій екран, і відмовився потім завантажуватись। Зате коли ввечері прийшов господар - запустився без проблем। І це не вперше так।

Може коханий недаремно каже не комп'ютер, а саме "машина"। Тоді виходить, що це створіння жіночого роду, і стає зрозумілим, чому вона Влада любить більше ніж мене। Це в них взаємне। І я її чудово розумію, чоловік приділяє їй багато часу і уваги। А я ж просто користуюсь।

І з кішкою та сама фігня। Білосніжна красуня його просто обожнює, а я - просто та людина, яка її щодня годує। Як їсти - з противним мявкотом до мене। Як ластитись - до Влада।

Я вже починаю коситись на наш самотній вазон। Я єдина людина в цій оселі, яка хоч іноді його поливає। Але вазон - це рослина (знову жіночого роду), і є чіткі підозри, що і він упадає за Владом, просто виразити не може।

А знаєте, це і добре। Адже чоловіку після роботи так приємно повертатися додому, де всі-всі люблять його і дуже чекають.

Не в музиці щастя

Сьогодні комп сказав па-па всім моїм інтернет-планам। У нього забастовка - замість транспорантів і прапорів - синій екран, замість конкретних вимог і запитів - просто відмова працювати। Може йому набридло, що на його благання вийти на пенсію йому перевстановлюють вінду, докуплюють нової оперативної пам'яті і все одно змушують працювати...

В результаті я лишилась сам на сам з зовнішнім світом і його запитами। Найнагальніше - порибиратись в квартирі। І тут виявляється, що для цього мені комп конче необхідний। Як же братися до справи, якщо неможливо врубити музику? Нє, без музики то не варіант, ніякого задоволення। Щось запальне і гучне, щоб крутилась як електровіник।

Як же зручно мати причину, щоб не робити неприємні, але потрібні речі। Є комп - приберусь пізніше, бо хочу полазити। Немає - все одно не те। Ситуацію врятували сусіди। Вони щедро поділилися музикою, яку слухають, з усім будинком। І виявилось - що не в музиці щастя।

Бо тепер хочеться знайти розряджений телефон, адже як я без телефону можу прибиратись, а раптом хтось захоче зі мною зв'язатися...

Може прийшов вже час почати шукати не приводи, щоб зволікати, а причини, щоб приступити і зробити? А щастя відчувати від результатів роботи, а не від "підсолодження" неприємних завдань?

Острів

Вечір, спокій... А я відчуваю себе Робінзоном Крузо на безлюдному острові। Комп полетів, розряджений телефон не можу знайти। Телевізор зроду-віку не тримаємо। І я сама вдома, відрізана від світу।

Поруч лише грається малюк-П'ятниця, але він ще не вміє балакати по-моєму, а його мову я не розумію। Тільки підозрюю, що він мені розповідає і показує більше ніж я осягаю...

А знаєте, що у мене символізує багаття СОС? Бардак в квартирі। Не безлад, коли не встигла, не змогла прибратися, а свідомий хаос। Коли ніщо не завважає навести лад, але і помочі чекати немає звідки... Це крик "На допомогу!", "Рятуйте наші душі!", "Я тут!!!"

Чого не сказати словами? Не знаю, це я щойно до такого формулювання домумалась। Мабуть геть здичавіла на своєму острові, от і розучилась спілкуватись...

Припливе скоро мій коханий "челавєк і параход"... Потусуюсь на борту, послухаю зовнішні новини। Але уплисти з ним не зможу। Поки П'ятниця малий, я буду з ним стільки, скільки буде потрібно। А як підросте, то мені вистачить сил і брасом виплисти в цивілізацію। Я ж бо тренуюсь щодня.

Бай-бай, зона комфорту

Занесла сьогодні свої наробки і завдання розробнику [роблю сайт для домогостподарок]। Відчувала себе повним ламером।

Весь проект і ідеї на парерових листочках, сама плутаюсь і збиваюсь, отримуючі чіткі питання по технічних характеристиках। Добре коханий був поруч - підтримав, брав слово, коли я розгублювалась, і краще за мене, на їхній чіткій чоловічій мові пояснив майстру чого я хочу।

Мені було дивно і незвично, коли я зрозуміла, що спєцу абсолютно байдуже про що мій сайт, і мені навіть не потрібно було розписувати мою задумку, ідею і мету сайту। А в цьому я знаюсь - адже саме через те, що мені приглянулась ідея україномовного сайту для домогосподарок, я взялась за її втілення...

Вийшла я з офісу зі змішаними почуттями। Радісно і втішно, що здвинулась з метвої точки справа, в яку я вже багато вклала, і, по суті, зроблено перший крок до реального втілення проекту। А з іншої сторони було дуже незатишно на душі, і ледь не хотілося плакати। Я себе не розуміла। Все пройшло добре, виконавець мені сподобався, є що робити далі...

І лише трошки пізніше я зрозуміла природу відчуттів - я нарешті зробила цей крок, і тим сами суттєво вийшла за зону комфорту।

Бай-бай, звична зона। Здраствуй, новий етап в реалізації!

Про час і плідність-безплідність

Ха! Новий листок, новий допис, нова тема। Тепер буду обережніше ставитись до слів і знаків, бо надто швидко спливає мій саморобний ліміт на довжину допису।

Мрію об'їздити того коника, що зветься тайм-менеджментом। Нє, він мене не скидує। Просто пасеться поруч, пряде вухом, косить добрим оком। Натякає, що з ним я далеко в цьому житті заїду।

А я замість цього сідлаю якихось віслюків, і їду не до мрії, а болотну буденність।

Іноді від нестачі сил, іноді потакаючи приємним слабкостям। А сьогодні взагалі архібезглуздо। Сіла навіть не на віслюка, а на верблюда। І от сидячи між горбів, доводила двом (не пов'язаним між собою) козлам в інтернеті, що я не верблюд।

І довела! Тільки нафіга мені їх повага, якщо вони справжнісінькі козли। Метала бісер ввічливості, дипломатичності, такту...

А справжній віз і нині там।
Ну що ж, і це досвід। І привід проаналізувати свої ковбойсько-жокейські навички.

Перший допис

Це не сьогоднішній допис। Переношу сюди паперовий щоденник, який вимушено завела, за тиждень, поки був зламаний комп.

День почала бравенько і з зарядки। І на цьому мої досягнення скінчились।

Я вмію писати довгі і цікаві пости। А мрію навчитися - короткі і захоплюючі। Коника не маю, просто рефлексую, аналізую, шукаю। І кожен знаходить щось своє।

Буду відшліфовувати вміння ставити крапку। Типу Твіттера, тільки не так коротко। А4 рукописного тексту।

А чого рукописного? Бо коханий перевстановлює вінду, а мені нестерпно від того, що день закінчився вхолосту, без виконання задуманого।

Я творю сайт для домогосподарок। Зробила велику підготовчу роботу, продумала, омріяла, розпланувала। І стопорюсь за крок від успіху। Все що мені треба - це фізично вийти з хати, і віддати наробки і мої побажання-замовлення розробнику।

Лишилось лише два рядочки для тексту।
А вже й тільки один - для "Далі буде"...

Домогосподарка, сайтотворець, автокоуч Ладомира