Якби я була казковою Алісою (чи кимось типу того) і знайшла би маленьку пляшечку з надписом "Дитяча безстрашність", то випила б її не задумуючись. Випила б до дна, і облизалась.
Хто навчив нас боятися успіху? Чому, чому коли велосипед мого життя розганяється трошки швидше я спішно тисну на гальма? Тисну сама,іноді навіть не усвідомлюючи цього.
Куди ділось безстрашне чортенятко з хлопчачими замашками? Да, я не знала як виглядає шкіра у мене на колінах і ліктях, і чи є у мене вона там взагалі - бо крім вавок влітку там нічого не було. Зате як я літала! По-справжньому!
А зараз... Знаєте чому я довго не писала? Боялась накалякати якусь дурню, гіршу за вже опубліковане. Але як тоді написати щось краще?
Та до дупи цей "синдром відмінниці"! Неідеальне можна потім причесати і виправити, з неіснуючим такого не зробиш. З невдалого можна взяти урок, а невтілене нічого крім розчарування і зневіри не дає...
Коли папа зачинив мій вєлік на горищі, щоб я вчергове не травмувалась, то я счесала собі ноги полетівши з велосипеда подруги. Свободу не спинити :)
Ні, дорогеньке життя, я не прагну нових гуль. Просто хочу жити і творити не оглядуючись. І, здається, я дозріла до того, щоб вкусити коржик з надписом "Право на помилку".
Комментариев нет:
Отправить комментарий